Ковельчанин Віталій Тимофєєв загинув на фронті: історія майстра спорту і героя

Ковельчанин Віталій Тимофєєв, майстер спорту України з кікбоксингу WAKO та багаторічний тренер, загинув на фронті під час бою на Донеччині. Герой, який у перший день повномасштабного вторгнення добровольцем пішов до військкомату, був командиром роти вогневої підтримки Ковельського батальйону у складі волинської тероборони.

Як розповіла Суспільному його дружина Інна Тимофєєва, Віталій у 2015 році вже був мобілізований і служив у 14-й механізованій бригаді. Після звільнення у запас він повернувся до тренерської роботи, але з початком повномасштабної війни знову став на захист країни.

Інна та Віталій прожили у шлюбі 30 років, виховавши двох доньок. Вони познайомилися студентами в Одесі. Пані Інна згадує їхнє знайомство:

Починає знайомитися, каже: «Я – Віталій». Думаю, мені дуже подобається цей Віталій. Зразу запав в душу. За пару місяців ми почали зустрічатися, через рік – одружилися.

Після закінчення інституту пара переїхала до Ковеля. Тут Віталій Тимофєєв відкрив безоплатну секцію кікбоксингу на базі дитячо-юнацької спортивної школи, поставивши собі за мету виховати чемпіонів.

Його відданість батьківщині була непохитною. Коли у 2015 році надійшла повістка, діти навіть збирали підписи, щоб їхнього тренера не забирали на фронт. Але Віталій відповів:

Я не можу не піти, бо я їх виховував як патріотів, як справжніх чоловіків.

Тоді він відслужив у зоні АТО рік і чотири місяці.

Колега Віталія, тренер Віктор Данилюк, згадує його як надзвичайну людину і друга:

Після смерті батька замінив мені його, а також став батьком кікбоксингу на Волині. Зараз ми продовжуємо його справу. Віталіка учні зараз також воюють. На жаль, є і загиблі учні.

Після звільнення у запас Віталій Тимофєєв тримав напоготові рюкзак з амуніцією. 24 лютого 2022 року він звільнився з роботи і повернувся на службу. Спочатку займався навчанням військових, а потім його направили у Серебрянський ліс, де він майже рік контролював фронт. За цей час, як розповідає вдова, росіяни не пройшли жодного метра.

Йому дуже подобалася військова справа,

— додає Інна. Хоча їй було тривожно і страшно за чоловіка, вона розуміла його вибір:

Чесно, якби він залишився вдома, я б його не поважала. Я зараз дуже погано сприймаю чоловіків, які вдома, хай як вони помагають. І не через те, що він помер, а вони живуть, ні. Ну, їх треба міняти.

Щоб упоратися з постійною напругою, Інна організувала будівництво будинку. Віталій приїхав у десятиденну відпустку, щоб побачити нове житло, це сталося за тиждень до його смерті. За словами дружини, Віталій дуже переймався за своїх побратимів.

Він за своїх хлопців був горою. Коли приїхав додому, сказав: «Я хочу зустрітися з вдовами, розказати, як воювали їхні чоловіки, як загинули, попросити в них пробачення».

Про загибель чоловіка Інна дізналася поступово. Спочатку були нечіткі повідомлення від знайомих, дзвінок дружини брата, а згодом підтвердження від учня Віталія. Сім’я отримала сповіщення, що він зниклий безвісти, оскільки тіло не могли забрати з поля бою. Три тижні дружина сподівалася на помилку, але відео з дронів, яке їй показали, підтвердило гірку правду.

Тіло Віталія Тимофєєва знайшли через ДНК-експертизу і, як зазначила Інна, це сталося в Одеському морзі – місті, де вони познайомилися, вчилися та народили доньку. Понад рік він перебував у морзі. Після цього Інна прийняла ситуацію і молилася за гідне поховання.

Я пам’ятаю останню розмову, як він їхав звідси. Я йому зізналася в коханні й така рада, що це сказала. Не знаю, чого я це зробила і чого не робила все наше сімейне життя,

— пригадує вона.

Подружжя планувало поїхати на відпочинок у Мадейру після війни. Інна полетіла туди сама і записала чоловікові відео, промовляючи: «Коханий, дивися, це твоя мрія».

Зі спортивної школи, де викладав Віталій, дружина забрала його особисті речі: свисток і секундомір. У його рюкзаку, який вона називає «унікальним», зберігаються щоденники, зошити з планами, статут. «Він казав, що це Біблія військових», — ділиться Інна.

Вона береже всі його хрести й нагороди. Віталій найбільше мріяв про звання «Заслуженого тренера України», яке посмертно присвоїли його спортсмену. На поличці з пам’ятними речами Інна залишила місце для «Золотої зірки». Вона написала петицію до Президента України про присвоєння чоловікові звання Героя України, але наразі підписів недостатньо. Жінка прагне, аби старання і праця її чоловіка як військового були достойно оцінені, адже це «останнє, що можна для нього зробити».