Ковель провів в останню путь Захисників Олександра Єлізарова та Євгенія Харламова

Герої 16:31, 16.11.2026

Поділитися в

Ковель провів в останню путь Захисників Олександра Єлізарова та Євгенія Харламова

У Ковелі громада попрощалася із двома своїми земляками – Захисниками, які віддали життя за майбутнє України. В останню путь провели ковельчанина Олександра Єлізарова та мешканця села Вербка Євгенія Харламова. Церемонія відбулася у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Міський голова Ігор Чайка та голова Дубівської громади Роман Троцюк, виступаючи з промовами, згадували воїнів не лише як відважних оборонців, а й як прекрасних людей – зі своїми мріями, досягненнями та планами. Про це інформує Ковельська міська рада.

Олександр Володимирович Єлізаров, солдат, служив водієм-електриком відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону військової частини А5338. Його життя було сповнене щастя: рідна домівка, дружина, з якою прожили три десятиліття, дві доньки, що вже створили власні сім’ї, та маленький онук. Родина була для Олександра найбільшою цінністю, її опорою і сенсом.

Дитинство та юність Олександра минули у Ковелі. Тут він навчався у ЗОШ №4, здобув професію газозварювальника у професійно-технічному училищі №5, тут працював і зустрів свою дружину Олену. Їхня особлива історія кохання, як згадує дружина, почалася із зеленого яблука, а ще Олександр підкорив її своєю неповторною усмішкою. Разом вони виховували доньок Катерину та Ірину, яким він сам обрав імена і яких безмежно любив, часто повторюючи:

Мої найкращі дівчата

До окупації півострова родина Олександра щороку подорожувала до Криму, і він дуже мріяв знову побувати там – але вже в українському Криму. Особливою пристрастю для нього була риболовля, він знав майже кожне місце на Турії і міг рибалити мало не щодня, навіть узимку, попри ризик провалюватися під лід.

Життя родини змінилося з початком повномасштабної війни. У червні Олександра мобілізували. Після підготовки він ненадовго повернувся додому, але думками вже був зі своїми побратимами. Він знав, що з Ковеля вирушить на фронт, але не все розповідав дружині й донькам, ділячись переживаннями лише із зятем.

Свій 54-й день народження у жовтні Олександр зустрів на війні. А 3 листопада у них з Оленою було перлинне весілля – 30 років спільного життя. Дружина згадує, що він пропонував купити подарунок, але вона хотіла обрати його разом.

На Олександра чекали вдома літні батьки – Людмила Тихонівна та Володимир Іванович, а також брат Сергій, який потребував догляду. Родина вже зібрала документи для його повернення. Саме в ці дні він мав би бути поруч із рідними у своєму Ковелі, але сталася непоправна трагедія.

Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зелена Долина Дніпропетровської області, автомобіль, у якому перебував Олександр, потрапив під удар ворожого безпілотника. Його життя обірвалося.

Щирі співчуття висловлюються батькам – Людмилі Тихонівні та Володимиру Івановичу, дружині Олені, донькам Катерині та Ірині з сім’ями, брату Сергію, а також усім, хто знав і цінував Олександра. Йому вдячні за мужність, захист України та виконаний військовий обов’язок.

Євгеній Анатолійович Харламов служив головним сержантом – командиром першого стрілецького відділення другого стрілецького взводу дев’ятої стрілецької роти третього батальйону територіальної оборони військової частини А7039. Він мешкав у сусідньому селі Вербка Дубівської громади, хоча народився у Херсонській області, у місті Скадовську.

У дворічному віці родина Євгенія переїхала на Волинь, на малу батьківщину його матері з Гішина. Він навчався у школі №6, здобув фах різьбяра у професійно-технічному училищі №5, а пізніше продовжив освіту в Національному університеті водного господарства та природокористування у Рівному. Мав досвід роботи на приватних підприємствах, займався деревообробним бізнесом, а згодом продовжив діяльність у Тойкуті.

Євгеній пройшов надзвичайно гідний, але непростий шлях воїна. Його мобілізували у квітні 2025 року. Він служив на одному з найскладніших напрямків – Костянтинівському. Під час першої двомісячної ротації йому вдалося взяти в полон російського військового, поповнивши обмінний фонд.

На другій ротації Євгеній отримав поранення. А потім був третій, найважчий, вихід на «нуль» – майже сто днів на передовій з листопада до середини лютого, при морозах до мінус 30 градусів. Рідні розповідають, що через проблеми з доставкою бійці іноді по десять днів залишалися лише на воді. Євгеній виходив із позицій разом із пораненим побратимом, долаючи п’ятнадцять кілометрів за сім діб під обстрілами, допомагаючи товаришеві, ризикуючи власним життям.

За мужність і віддану службу Євгеній був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а також мав низку інших нагород. У лютому він знову отримав поранення, і лікарі виявили осколок, що залишився у м’язових тканинах. Його направили на лікування на Волинь, де він кілька місяців проходив реабілітацію в рідних стінах, які допомагали не гірше за ліки.

Ці місяці він насолоджувався улюбленими заняттями: риболовлею на власних ставках та доглядом за садом. Це дарувало йому радість і спокій. Але у червні Євгеній знову повернувся на фронт, цього разу на Краматорський напрямок. Він виконував непрості завдання, доставляючи на передову усе необхідне – їжу, павербанки, ліки. Кожна така поїздка була пов’язана з величезним ризиком під гудіння ворожих дронів.

Євгеній був людиною з надзвичайним почуттям гумору, гострим розумом та стратегічним мисленням. Його жарти підтримували побратимів у найважчі моменти. Рідні пригадують його доброту, чуйність, любов до родини та турботу про доньку Сашу. У нього було багато планів: мріяв побачити доньку заміжньою, бавити онуків, розширити ставки та розводити рибу.

Він дуже хотів жити. Коли телефонував додому, казав:

Я виживу, я обов’язково повернуся. А зараз йду працювати.

Але 7 листопада у селі Шабельківка Краматорської громади Донецької області серце Євгенія зупинилося. Він не дожив лише кілька днів до свого 50-річчя, яке мав зустріти 12 листопада.

Його сестра Вікторія часто розповідає у соціальних мережах про сміливість і відвагу брата, про його героїчні вчинки. Вона написала слова, які кожен хотів би сказати Євгенію:

Дякую за те, що ти там, на нулі, виборював наше майбутнє і волю для всієї України. Твоє виконання обов’язків – це великий подвиг.

Щирі співчуття висловлюються доньці Олександрі, сестрі Вікторії з сім’єю, тітці Валентині та її родині, а також усім рідним і близьким.

Олександра Єлізарова поховали на Алеї Героїв міського кладовища, а Євгеній Харламов знайшов останній спочинок на цвитарі у селі Гішин – поруч із могилою матері. Світла пам’ять про цих мужніх чоловіків назавжди залишиться у пам’яті громади.

Нагору