Ковельський адвокат Сергій Боць: шлях від юриста до офіцера ЗСУ

Ковельчанин Сергій Боць, адвокат за професією, з 24 лютого 2022 року став на захист України, приєднавшись до лав Збройних Сил. Його рішення було продиктоване повномасштабним вторгненням, про яке він дізнався того ж дня.

«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» — пригадує Сергій свої перші думки. Після підтвердження інформації про бомбардування в Києві та Луцьку від знайомих, він усвідомив реальність подій. Того ж дня Боць, будучи адвокатом, оперативно вирішив справи з клієнтами.

«Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», — зазначає він. Вже 24 лютого, разом із кумом Олександром, Сергій вирушив до військкомату. Незважаючи на бажання потрапити до бойової частини, зокрема в «Азов», через відсутність бойового досвіду та шестигодинну чергу, вони обрали інший шлях.

25 лютого Сергій розпочав службу у 54-му батальйоні, який був частиною 100-ї бригади територіальної оборони, пізніше перейменованої на «Сталеву Сотку», а згодом — на 100-ту окрему механізовану бригаду.

Початковий етап служби включав облаштування фортифікацій, окопів та оборонних рубежів на Волині. Згодом його чекала передова: бої в Лимані, Очеретиному, де дні й ночі минали на позиціях, супроводжуючись втратами побратимів та постійною напругою.

Після інтенсивних боїв Сергій мав короткий перепочинок, відвідавши родину — батьків, дружину та сина Назара. Він провів паралелі між власним дитинством без батька-моряка та зростанням сина: «У дитинстві я сам місяцями не бачив тата — він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко».

Невдовзі Сергій знову повернувся на фронт, де провів довгі місяці на Торецькому напрямку. Його дружина Анюта тричі приїжджала до нього, щоразу доставляючи автомобілі для побратимів на Донбас після ремонтів на рідній Волині. Це було необхідно, оскільки роботи на передовій часто є дорогими або неможливими.

Він згадує, як руйнується інфраструктура: «Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом». Фото, зроблене на даху одній із багатоповерхівок Костянтинівки, нині є свідченням того, що будинок уже зруйнований.

Через близькі вибухи Сергій попросив дружину більше не ризикувати, хоча її приїзди були вкрай важливими для підтримки бойового духу.

“Хоча ці приїзди були, як мед на душу. Особливо в ті часи, коли по 6–8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому. Дружина у мене бойова — з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля – усі домашні справи, виховання сина на її плечах. І так уже майже 4 роки. Розумію, як їй непросто, як і моєму Назарчикові. Але мусимо кріпитись», – каже наш земляк.

За час служби Сергій пройшов значний кар’єрний шлях: від солдата до офіцера, від кулеметника до командира відділення, старшого техніка роти, заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу та виконуючого обов’язки командира роти. За мужність та успішне виконання завдань під час боїв його нагороджено «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та медаллю «За оборону Торецька».

Військовий підкреслює важливість універсальності кожного бійця:

«Зараз кожен боєць — на вагу золота. Він має бути універсальним і готовим до всього» — говорить Сергій. — «Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо автомобіля, бо немає кому хлопців на зміну завезти. Через мить ти вже медик, який накладає турнікет і рятує життя побратиму. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину — бо треба, а немає кому».

Сергій є випускником юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою. Проте, за його словами, саме війна стала найскладнішим університетом у його житті.

Він зізнається, що найважчим є не самі бої.

«Найважче було дивитися на бої крізь екран і не мати можливості допомогти тим, з ким ще кілька днів тому проводив навчання, обідав, працював. Найважче, коли побратим по рації прощається і просить переказати останні слова дружині, дітям чи батькам»

, — ділиться Сергій. А потім, за його словами, настає найстрашніше — повідомляти рідним про загибель або зникнення безвісти їхньої близької людини. «Це не передати словами… Нікому не побажав би побути в моїй шкурі», — зазначає він, додаючи після паузи: «Це ноша, яка з тобою на все життя».

З болем він згадує полеглих, серед яких — Петро Канонік, Герой України, Андрій Рабенко (20 років) та Артем Сидорук (23 роки).

«Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода. Надзвичайно хороші хлопці. Прості, щирі. Поруч із ними було легко навіть воювати»

. Сергій переконаний, що його вибір 24 лютого був правильним, дозволивши познайомитися з мотивованими людьми, які доводять любов до України вчинками.

Він з гордістю зазначає:

«Мав честь служити з ними, бути поруч. Вони зранку до ночі невтомно рили окопи, їх неможливо було зупинити. Рвалися в бій, були готові на все, аби ворог не прийшов на нашу землю. Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім. Ми розуміли: важливо зупинити фронт якнайдалі, щоб не допустити боїв на вулицях рідного міста»

. На питання про мрії після Перемоги Сергій відповідає стримано:

«Не думаю зараз про це. Головне — щоб закінчилася війна. І я вірю, що разом із міжнародною спільнотою ми зможемо до цього прийти»

.

Цей матеріал, що готувався майже місяць тому, Сергій Боць попросив завершити словами подяки всім, хто підтримує ЗСУ:

«Особливо хочу подякувати за підтримку директору ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Смітюху Івану Євдокимовичу та його правій руці, депутату Ковельської міської ради Римарчуку Василю Михайловичу, які в перші місяці війни титанічно допомагали військовим. Це був час, хто забув, коли в магазинах не було хліба, бо його з пекарні, прямо з печі, розбирали, і пальне на заправках не продавалося. У той час я майже щонеділі їздив на Ковельський хлібокомбінат, щоб взяти хліба і печива хлопцям і десь кілька літрів солярки, щоб було чим заправити машину. У той момент та безоплатна допомога була, як на мене, важливіша, ніж зараз задонатити на «мавік» чи допомогти у зборі на якийсь пікап. Але це окрема історія, про яку я, можливо, колись розкажу після війни. Також слова моєї вдячності – Ковельській міській раді та Ковельській військовій районній адміністрації, Місюрі Олександру Васильовичу та усім працівникам ТОВ «ВЕРБА-ВВ», БФ «Твоя Прем’єра» (керівник — Цюп’яшук Руслана), БФ «Ковельські перевізники» (керівник — Дзеблюк Василь), підприємцям Дяку Богдану Івановичу, братам Крицунам Сергію та Андрію та, звісно, своєму брату Костянтину і батькам — Ярославі Іванівні та Василю Васильовичу. Хоча ви всі в тилу, але ви кожен — Герой по-своєму. А тому — Слава Україні! Героям Слава!»