Ковельська родина Сергієнків: історія патріотизму та жертви на війні

У місті Ковелі проживає подружжя Галини та Володимира Сергієнків, чия родина є втіленням глибокого патріотизму та відданості Батьківщині. Цінності захисту сім’ї та країни, що були закладені змалку, сформували характер їхніх синів, які без вагань стали на оборону України. Один з них, Дмитро, загинув у боях 2 травня.

Журналістка Катерина Зубчук у виданні «Волинь-нова» розповідає історію цього роду, коріння якого сягає часів сталінських репресій, а її сучасні представники стали на захист України.

Історія роду Сергієнків, зокрема по батьковій лінії Володимира Миколайовича, позначена трагічними сторінками минулого. Його дідусю та бабусі, а також матері, довелося пройти крізь табори далекого Сибіру під клеймом «ворогів народу» та бути реабілітованими лише через десятиліття. Володимир Сергієнко зі сльозами на очах згадує ці болючі спогади про непросту долю рідних.

«Моїй мамі дали 25 літ Магадану»

Мати Володимира Миколайовича, Марія Шворак із Гончого Броду, у сімнадцять років була засуджена до 25 років Магадану за те, що «носила їсти хлопцям із лісу». Її батькам, Омеляну Швораку та його дружині, дали по 10 років ув’язнення. Ці події розгорнулися після приходу «других совєтів».

Дід Омелян Шворак, якого «розкуркулили» ще у 1939 році, уникнув розстрілу в Ковельській тюрмі на початку Другої світової війни, коли «якісь поляки влетіли в тюрму й почали гукати своїх», а решті була команда: «Розбігайтеся!». Згодом, під час розгляду справи діда та баби, їхні терміни були значно зменшені завдяки тому, що вони переховували євреїв під час війни, ризикуючи власним життям.

Будинок Омеляна Шворака нова влада конфіскувала, перетворивши його то на дитячий садочок, то на магазин. Лише у 1990-х роках мати Володимира Сергієнка змогла домогтися повернення незаконно конфіскованої приватної власності.

«Засудили на 10 літ за згадку в окопі про «кутю й Різдво»

Смерть Сталіна врятувала матір Володимира Миколайовича, якій «зрізали» термін покарання, тож вона відбула лише близько восьми років з присудженого чверть століття. На Колимі Марія Шворак вийшла заміж за такого ж «ворога народу», який пройшов табори після фронту.

Батько Володимира Миколайовича, мобілізований у 1944 році, пробув на фронті менше року. Його засудили на 10 років Сибіру за те, що в окопі він згадав про наближення Різдва та куті. «Шістка» доповіла «куди треба», і батька змусили підписати зізнання під загрозою розстрілу.

Раннє дитинство Володимира Сергієнка та його старшої сестри Валі минуло в далекому Сибіру. У 1955 році батьки Володимира Миколайовича одружилися, а у 1956-му народилася донька. У 1964 році родина Сергієнків остаточно повернулася на Волинь, де оселилася в незавершеній новобудові в Гончому Броду. Сам Володимир народився в Гончому Броду, але перші майже чотири роки життя провів на Колимі.

Володимир та Галина Сергієнки познайомилися у 1985 році на ковельському «Сільмаші», а наступного року одружилися. Їхня зустріч, як зазначає Галина Мефодіївна, не була випадковою, адже її родина також зазнала репресій – мати була вислана на Кубань через «куркульське» походження.

Батько Галини Мефодіївни, Мефодій Бешта, у 1960-х роках отримав догану за виконання забороненої пісні «Там під Львівським замком старий дуб стояв». Цей епізод глибоко вплинув на його життя, перетворивши його на «вічного пастуха». Лише у 1990-х роках, почувши цю пісню у вільному виконанні, він не стримав сліз радості.

«Я чув від декого, що неправильно виховав своїх хлопців»

Подружжя Сергієнків виховало трьох синів. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, найстарші Роман та Ігор, які проживали в Києві, добровільно пішли до військкомату 25 лютого 2022-го. Володимир Миколайович, попри свій вік у 61 рік, також прагнув воювати, але сини доручили йому доглядати невісток та онуків.

Романа та Ігоря Сергієнків зарахували до тероборони. Рік вони провели на кордоні з Білоруссю, а навесні 2023-го у складі 100-ї Волинської бригади вирушили на Схід України. Роман дослужився до майора, а Ігор, який має фах айтішника, працює на потреби Збройних Сил України, вважаючи це ефективнішим, ніж перебування в окопах.

Найбільші хвилювання батьків були пов’язані із середнім сином, Дмитром, який мав військовий досвід з 2014 року. Після закінчення Здолбунівського професійного ліцею залізничного транспорту та навчання в Державному економіко-технологічному університеті транспорту, він працював провідником.

Дмитро пішов до військкомату сам, дізнавшись про повістку після захисту дипломної роботи. Він приховував від батьків своє перебування в гарячих точках, кажучи, що воює на Сумщині або десь на навчанні, щоб вони не хвилювалися. Навесні 2015 року, повертаючись у частину після відпустки, він не дозволив, щоб його проводжали.

Після повернення з АТО Дмитро Сергієнко ще деякий час працював провідником, тоді ж зустрів свою майбутню дружину Ольгу, родом з Луганської області. У 2021 році вони одружилися. Згодом Дмитро вирішив приєднатися до патрульної поліції, закінчивши Академію патрульної поліції та працюючи спочатку в Луцьку, а потім у Ковелі.

Під час повномасштабної війни, 20 квітня 2025 року, Дмитро Сергієнко у складі зведеної стрілецької бригади «Хижак» відправився на Донеччину. 2 травня він загинув у місті Лиман Краматорського району. Батьки дізналися про його загибель від невістки Ольги наступного ранку, яка разом з Романом та Ігорем вирішили не повідомляти їм уночі.

Роман, який служив у Торецьку, дізнався про втрату брата, коли в штаб підрозділу надійшло повідомлення про п’ятьох загиблих у «Хижаку». Він особисто їздив на опізнання до Лимана. Батьки згадують важкі слова синів:

«Ми всі троє воювали. Ви повинні були бути готовими до того, що когось із нас не стане. Це – війна»

Сьогодні Дмитро Сергієнко посмертно удостоєний звання «Почесний громадянин міста Ковеля», а його портрет знаходиться на Алеї слави в центрі Ковеля. Він залишив дружину та двох маленьких синів – Павлика (чотири роки) та Ромчика (якому 17 листопада минув лише рік).