Ковельчанин Юрій Євтушик розповів про загибель 20-річного сина

Мешканець Ковеля Юрій Євтушик поділився історією втрати свого 20-річного сина Кіріла, який помер унаслідок важкого поранення, отриманого на фронті. Під час зустрічі з міським головою Ігорем Чайкою чоловік розповів про сина, свій військовий досвід та біль, який принесла війна.

Історії батька та сина тісно переплелися, демонструючи рішучість та відвагу, що передаються з покоління в покоління. Юрій Євтушик є учасником Майдану, АТО та відбиття повномасштабного вторгнення. Він зазначає, що війна — це не кіно, а реальність, сповнена болю та втрат.

Після Революції Гідності він намагався долучитися до 51-ї бригади, а згодом вступив до лав батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Ростиславовича Козака. У 2014–2015 роках він служив на найгарячіших напрямках у Луганській та Донецькій областях. Згодом через травми та інвалідність повернувся додому.

У 2022 році Юрій знову став до лав Збройних Сил як доброволець, спершу в 54-му батальйоні 100-ї бригади ТРО, а пізніше перевівся до 111-ї бригади тероборони. Займаючись евакуацією поранених і загиблих, він став свідком численних трагедій. Чергове поранення призвело до серйозної операції, після якої лікарі змогли його відновити.

Одними з найтяжчих випробувань для Юрія стали втрати побратимів. Загинули його друзі — Сергій Жук, який був хрещеним батьком його молодшого сина, та Максим Хатін, ще один кум.

«Втрату кожного я пропускав через серце. Кожна смерть — як удар», — ділиться чоловік.

Батько до останнього намагався вберегти сина від війни. Коли Кірілу виповнилося 18 років, він твердо вирішив служити, попри серйозні проблеми зі здоров’ям: титанову пластину в руці, ушкоджену ключицю та проблеми зі спиною.

«Його би просто не взяли, — каже Юрій. — Я ходив, просив, переконував: не беріть його, він ще такий юний. Робив усе, що міг».

Проте Кіріл був непохитним у своєму рішенні. Він мріяв про службу в «Азові» та цікавився дронами. Юнак приховав від батька, що збирається підписати контракт.

«Молодим здається, що війна — це гра. Я говорив, пояснював… благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік», — розповідає батько.

Коли батьки дізналися про контракт, було вже запізно щось змінювати. Перед відправкою на схід Кіріл зателефонував батькові, але їхня зустріч так і не відбулася. Юрій припускає, що син, як і він колись, не хотів прощатися, адже це надто важко.

Кіріл став сапером у підрозділі, де служили переважно дуже молоді бійці. «Там усі юні і не до кінця розуміли, що їх чекає. Тому так боляче…», — зітхає Юрій.

6 листопада Кіріл отримав важкі поранення внаслідок удару боєприпаса, скинутого з ворожого дрона. Батьки негайно приїхали до лікарні Мечникова у Дніпрі. Лікарі давали невтішні прогнози.

«Медики казали: десять відсотків… Але десять — це ж не нуль. Ми трималися за кожен відсоток», — згадує батько.

Кіріл боровся за життя довше, ніж очікували медики. Побратими, друзі та небайдужі люди підтримували родину, здавали кров та молилися. Проте 21 листопада серце молодого воїна зупинилося.

Попрощатися з Кірілом Євтушиком прийшли сотні ковельчан та його побратими. Батько, який мріяв зустріти з сином Перемогу, тепер згадує його з гордістю.

«Вони діти… Але такі дорослі у своїх рішеннях. Кіріл хотів показати, що він чоловік. Він і був справжній чоловік. Герой…», — каже Юрій Євтушик.