Ковель попрощався з двома Захисниками, що загинули на Запоріжжі

Сьогодні Ковельська міська рада повідомила про важку втрату для громади та прощання з трьома Захисниками України. У Ковелі в останню земну дорогу провели Миколу Сича та Андрія Вдовиченка, а в Ружині також відбудеться чин похорону Ігоря Тимоніка. Всі троє воїнів загинули, захищаючи територіальну цілісність країни, і досі вважалися зниклими безвісти.

Микола Сич і Андрій Вдовиченко, ковельчани майже одного віку, в мирному житті займалися будівельною справою. Війна особливо тісно переплела їхні долі: вони були мобілізовані з різницею в один день, служили в одному підрозділі 33-ї окремої механізованої бригади, воювали пліч-о-пліч.

Загинули Захисники наприкінці жовтня 2023 року. Понад два роки родини чекали їх вдома, зберігаючи надію, яка, на жаль, обірвалася страшними звістками про їхню загибель. Воїни повернулися до рідного міста, де знайшли свій вічний спочинок.

Міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди зазначив, що життєвий шлях кожного з них є вже пам’яттю. Він наголосив на важливості їхньої жертовності для всієї громади.

Микола Семенович Сич народився 7 серпня 1980 року в селі Датинь на Ратнівщині. Він зростав у дружній багатодітній родині, маючи шістьох братів і трьох сестер, та змалечку був привчений до праці, допомагаючи батькам по господарству. Закінчив одинадцять класів у місцевій школі, а після строкової служби повернувся додому.

У рідному селі Микола Сич познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, з якою згодом переїхав до Ковеля. Тут у них народилися доньки – Вікторія та Дарина. Разом зі своїми братами він займався будівництвом, зводив будинки, ремонтував оселі в Україні та за кордоном.

Він був турботливим і люблячим батьком, часто подорожував Україною з доньками. Попри життя в Ковелі, Микола Сич дуже любив своє рідне село, приїжджав до родини на свята, цінував тишу й риболовлю у знайомих з дитинства місцях, на своєму мальовничому хуторі.

З початком повномасштабної війни Микола Сич патрулював вулиці Ковеля разом із поліцейськими, а поруч із ним несла службу його старша донька, курсантка вишу. 25 січня 2023 року його мобілізували до лав 33-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання у найгарячіших точках фронту.

За сумлінну службу та успішне виконання бойових завдань йому надали коротку п’ятиденну відпустку, після якої він знову вирушив на фронт. Після виснажливих боїв група бійців вийшла, однак Миколу, як командира, знову направили на позиції без можливості перепочинку.

Дорогою він зателефонував дружині та донькам, встиг поговорити з ними, а також подзвонив брату Ігорю, домовившись почутися наступного дня. Проте зв’язок обірвався, оскільки ворог розпочав наступальні дії, й обстріли посилилися.

Командир бойової машини, командир 1-го механізованого відділення механізованого батальйону військової частини А4447, головний сержант Микола Семенович Сич загинув 28 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області.

Не здійснилася його мрія про спільну світлину з донькою Вікторією у формі: він – у військовій, вона – у поліцейській. Хрещена мама Вікторії, Олена Абрамович, зібрала багато спогадів про Миколу Сича від рідних. Микола надсилав із фронту своїй дружині й донькам фото не з технікою, а з польовими квітами, котами та цуценятами.

Він дуже любив село, бо виріс на хуторі, і страшенно радів, коли його молодша донька Даринка ще маленькою сказала, що краще поїхати в село, ніж на море. Він любив своїх дівчаток так, що, коли вони були немовлятами, сам їх купав і нікому не довіряв. Щоб дружина Іра могла виспатися, він носив доньок на руках у безсонні ночі.

Старшу доньку, Вікторію, він виховував спортсменкою, пишався її рішенням стати поліцейською і розповідав про це побратимам. Коля, можливо, не розповідав, що саме він найкраще з усіх у сім’ї мив у хаті підлогу, іноді кажучи Вікторії: «На сходинках ти помий, а то сусіди побачать – де таке є, щоб чоловік мив підлогу, коли є дві дочки».

Вдома у вільний час він майстрував: то стіл для Даринки, то стільці, а то й декоративну паперову лампу, яка сподобалася Ірі в магазині. Батько Колі, Семен, врятував колись трьох дівчаток під час пожежі на сусідньому хуторі, одна з яких – мати Ірини. Потім Коля любив казати дружині: «Я вдячний долі за те, що мій тато врятував твою маму, бо інакше тебе не було б».

Перебуваючи на фронті, коли Коля повертався із завдання, він писав Вікторії: «Я привів цілими всіх своїх хлопчиків», розповідаючи про підлеглих побратимів так дбайливо, ніби про власних дітей. Лише за лічені дні після цього він не повернувся із завдання сам.

Щирі співчуття дружині Ірині, донькам Вікторії та Дарині, матері Стафанії Устимівні, братам, сестрам, усім рідним і близьким Героя.

Андрій Анатолійович Вдовиченко народився 29 березня 1983 року в Ковелі. Навчався у ЗОШ №1, згодом здобув фах столяра у ПТУ №5. Його професійне життя було пов’язане з будівельною справою: він виконував ремонти осель у Ковелі та за кордоном, працював на підприємствах зі встановлення вікон і дверей по всій Україні, зокрема у Донецькій та Луганській областях.

Андрій був майстром на всі руки, власноруч ремонтував батьківський дім та облаштував кімнату доньці. Він завжди приходив на допомогу рідним і друзям, навіть якщо для цього потрібно було їхати в інше місто. У 2008 році Андрій одружився з Тетяною, і в них народилася донька Анна.

Хоч дороги подружжя з часом розійшлися, вони зберегли теплі й гідні стосунки. Найбільшою радістю і гордістю Андрія була його донька. Вони багато часу проводили разом: рибалили, готували, відвідували тир у парку. Ці миті поруч з Анною були для нього безцінними.

З початком повномасштабної війни Андрій без вагань став на захист України, вважаючи, що це буде і пам’яттю про його дідуся та бабусю – вояків УПА, які постраждали від російсько-радянського режиму. 26 січня 2023 року його мобілізували до лав 33-ї окремої механізованої бригади.

Він пройшов запеклі бої на Харківщині, Донеччині та Запорізькому напрямку, двічі був поранений. Осколок, який лікарі дістали з його руки, Андрій передав доньці Анні як талісман.

Веселий, привітний і працьовитий у цивільному житті, таким він залишався й на війні, його поважали побратими. Перед бойовим завданням, яке стало для нього останнім, Андрій подзвонив мамі й доньці, після чого більше на зв’язок не виходив. Групу бійців, яка лише за кілька днів до того вийшла з передової, знову направили на позиції.

Вони потрапили під щільний артилерійський та мінометний обстріл ворога. Попри повідомлення про відсутність шансів на порятунок, рідні до останнього вірили й шукали Андрія серед полонених. Проте сподівання не справдилися – ДНК-експертиза підтвердила загибель.

Гранатометник 3-го механізованого відділення військової частини А4447 Андрій Вдовиченко загинув 31 жовтня 2023 року поблизу Роботиного Пологівського району Запорізької області.

Його перша вчителька Лідія Акулова поділилася спогадами:

Пам’ятаю Андрія маленьким – добрим, бешкетним. Такий звичайний хлопчик і водночас особливий. Він завжди був веселий, щирий. Тоді, за шкільною партою, ми вчили про героїв минулого, але ніхто й подумати не міг, що саме він стане людиною, яка писатиме історію України своїм героїзмом. Андрій склав свій найважливіший іспит – іспит на мужність і вірність своєму народові. Ми пам’ятатимемо його таким, яким він був серед нас – живим, справжнім, зі своїм характером, зі своїми радощами й переживаннями. Низький уклін і щира подяка батькам за сина. Пам’ятаймо, дорогі ковельчани: кожне життя безцінне, кожна мить поруч одне з одним має значення.

Родина Героя переживає втрату вже вшосте: Андрій є шостим полеглим Героєм у сім’ї. Ще троє чоловіків нині боронять Україну, наближаючи Перемогу.

Щирі співчуття мамі Анні Йосипівні, батькові Анатолію Євгеновичу, доньці Анні, сестрі Ірині, колишній дружині Тетяні та її родині, усім рідним і близьким, хто знав, любив і пам’ятатиме Андрія.

Останнім місцем спочинку Миколи Сича та Андрія Вдовиченка стала Алея Героїв міського кладовища. Вічна і світла пам’ять Захисникам-Героям.