Село Погиньки біля Ковеля: від давнього монастиря до освітнього феномену

У газеті «Вісті Ковельщини» уродженець села Погиньки, кандидат фізико-математичних наук та член Національної спілки письменників України Володимир Гануліч висвітлює багату історію та унікальні особливості свого рідного населеного пункту. Його публікація розкриває факти про давній василіанський монастир, можливе перебування Тараса Шевченка та вражаючі освітні здобутки місцевих жителів, роблячи його претендентом на національний рекорд.

Автор зазначає, що назва села – Погині – була спотворена до зменшувального Погіньки вже в новітні часи. У дитинстві пана Гануліча це було найменше село в окрузі, налічувало лише шістдесят хатинок, переважно під солом’яною стріхою, і називалося По(у)гинями або Погиньками.

Історична топографічно-статистична розвідка «Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII-XX ст.», видана Михайлом Вавриком, ЧСВВ, у Римі 1979 року до 1600-річчя св. Василія Великого (379-1979 рр.), багаторазово згадує село Погиньки (також Погінка, PUHINKY, v. Pohinka, Poginka, Pohonense, Pohinense, Puhinense, PUHYNCENSE та інші варіанти) як монастирське поселення.

Згідно з історичними даними, у 1764 році польські місіонери заклали тут Василіанський монастир. Його цегляні будівлі були освячені у 1771 році, а склад місіонерів налічував вісім служителів різного сану. Цікаво, що на той час у Погинях було удвічі більше ченців-василіан, ніж у римо-католицькій Варшаві (всього три) та греко-католицькому Львові (всього один) разом узятих.

Місіонерську діяльність монастиря було припинено у 1832 році. Руїни цегляної споруди до 50-х років минулого століття слугували місцем дитячих ігрищ, поки поступово не зникли під городиною сільчан.

До наших днів збереглися глибоко вкопані в землю залишки захисного муру, що оточував православну Церкву Різдва Пресвятої Богородиці, збудовану у 1903 році. Повністю уцілів монастирський сад за первісним планом, де ростуть 250-річні липи, плодові дерева та острівці колишніх декоративних насаджень. Ще кілька десятиліть тому там стояли невисокі чавунні обеліски на могилах похованих у саду монахів, оточені кущиками терну, характерного для василіанських монастирів.

Особливу увагу привертає висока цегляна колона, увінчана фігурою святої Марії Магдалини, яка добре збереглася на західному кінці вулиці. Існує незаперечне припущення, що восени 1846 року цю фігуру, а можливо, й занедбану будівлю вже недіючого монастиря, змальовував Т. Г. Шевченко. Він тоді входив до археографічної Комісії під керівництвом професора Миколи Іванішева, маючи доручення увіковічувати історичні пам’ятки на Поділлі та Волині.

Перебування Тараса Шевченка в околицях Ковеля підтверджує Книга парафії села Секунь «Опись церковного имущества», заведена ще 1804 року. У ній є примітка до запису «Образ Божої Матері за Престолом»:

В 1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасием Шевченком.

Відомий етнолог Олександр Цинкаловський у своєму Словнику-довіднику «Стара Волинь і Волинське Полісся», укладеному у 30-х роках минулого століття та виданому в Канаді у 1984 році, також засвідчує перебування Т. Г. Шевченка у ближніх до Ковеля селах. Оскільки село Секунь, де Шевченко реставрував ікону, розташоване на 12-у кілометрі за Ковелем по дорозі на Брест, то, за логікою, він не міг оминути ані волосного містечка Голоби, ані сусіднього села Погиньки, яке віддалене від тодішнього тракту (тепер шосе Київ – Луцьк – Брест) на відстань менше одного кілометра. Звідси добре виднівся не лише монастирський сад, а й велична колона святої Магдалини, гідна пензля Художника.

Про можливе перебування Т. Г. Шевченка у Ковелі, Голобах, Погинях, Секуні, Вербці та інших населених пунктах свідчить і «Шевченківський Словник, 1976, т. 1, с. 306».

Сьогодні колись велелюдне та гамірне село Погиньки є дещо опустілим, тут мешкає до двох сотень людей, і кожна четверта хата – пустка. Проте воно вражає своїми освітніми досягненнями: село відрядило у світи десятки високоосвічених спеціалістів. Якщо враховувати їхніх дітей та онуків, розсіяних по світу, то на кожний двір у середньому припадає більше двох з третиною високоосвічених спеціалістів.

Вихідці з села закінчили 63 (шістдесят три) університети різного профілю, що означає, що у кожну хату «прийшов» свій окремий університет. І це у селі, де ніколи не налічувалося більше шестидесяти дворів. Складений реєстр спеціалістів, який нещодавно видрукували «Вісті Ковельщини», є далеко неповним.

Без сумніву, Погиньки достойні пошанування у Книзі рекордів України (можливо, навіть Гіннеса) як сільський населений пункт із найвищим питомим відсотком високодипломованих жителів. Майже ста п’ятидесяти молодих вихідців із села та їхніх прямих нащадків (а їх може бути значно більше) отримали вищу освіту переважно в Україні.