Життя на кордоні: як волинське село Хрипськ існує за 500 метрів від Білорусі

Прикордонне село Хрипськ: життя між минулим і сьогоденням

Від волинського села Хрипськ, що в Ковельському районі, до білоруського кордону – лише 500 метрів. Колись, до 2014 року, місцеві мешканці вільно відвідували своїх сусідів, а тепер лише здалеку спостерігають за їхнім життям. Людмила Оксентюк, виконувачка обов’язків старости Ростанського округу Шацької селищної ради, розповіла, що в Хрипську зараз проживає 130 людей.

За її словами, з 52 житлових будинків, 77 стоять порожніми. Більшість населення – пенсійного віку, молоді майже немає, але люди намагаються жити далі.

Важка праця і потреба в чоловіках

Людмила Оксентюк підкреслює, що в селі завжди відчувається потреба в чоловіках, адже тут важка праця на землі.

Спогади про минуле

Житель Хрипська, Петро Бруско, згадує, як колись до десяти чоловіків з села працювали трактористами в білоруському селі Дубок. Йому самому пропонували роботу та житло в сусідній країні, але він відмовився.

«Не було тяги залишатись там. Як кажуть: «Де родився, там і пригодився». Я вважаю, що ліпше в себе людиною бути, ніж там рабом. Не важливо чи в росії, чи в Польщі, чи Європі. У нас не гірша земля, ніж у них. Просто, аби держава трішки помагала», – ділиться Петро.

Власний приклад і надія на краще

Не чекаючи допомоги ззовні, багатодітний батько Петро Бруско вирішив господарювати у Хрипську. Він збудував корівник, вирощує велику рогату худобу та обробляє землю власною сільгосптехнікою.

Петро Бруско також зазначає, що на білоруській стороні проживають українці, які тепер називають себе білорусами. У Брестській області, за його словами, значний відсоток населення – українці. Там живуть його родичі та родичі дружини, але спілкування з ними зараз немає.

Відсутність комунікації та допомога від сусідів

73-річна Людмила Бруско розповідає, що якби не її сусід Петро, їй не було б до кого звернутися за допомогою, оскільки чоловіків у селі майже не залишилося. Молодь виїхала, і в селі залишились переважно пенсіонери.

«Що ж тут півтора кілометра – і кордон. Ми в них були, вони (білоруси, – ред.) в нас були. А тепер от що зробилося. В кожній хаті, як я сюди приїхала, було по 4-5 дітей. Вони всі там, у Бресті. А батьки поотживали й хати порожні», – з сумом каже волинянка.

Зруйнована інфраструктура

Там, де колись жили люди, зараз росте ліс. Людмила Бруско згадує, що колись у Хрипську працювали клуб, школа та фельдшерсько-акушерський пункт. Зараз нічого цього немає.

«Колись пішки йшли туди до автобуса, у Брест нам було зручніше їхати, ніж, наприклад, у Любомль. Бо в Любомль мені треба було іти 9 кілометрів до автобуса. А тут 2 кілометри й автобус, і поїдеш у Брест», – ділиться спогадами пенсіонерка.

Важке життя і надія на мир

Сусідка Людмили, 73-річна Ольга Герасимчук, живе сама. Вона набирає воду на подвір’ї покинутої сусідської хати, оскільки її власний колодязь висох. Незважаючи на труднощі, жінка не скаржиться на життя.

«Отак на велосипед і будемо їхати. Молоді немає. Остався один. То добре, що ще хазяює. Діти помагають, а стариї не мають нічого… Хочемо, щоб кінчилася війна, повідбудовували все і жили якнайкраще», – говорить волинянка.

Село Хрипськ, як і села Ростань, Заозерне та хутір Красний Бір, входять до Ростанського старостинського округу Шацької громади. За словами Людмили Оксентюк, тут проживає 444 людини. У час повномасштабної війни основний тягар роботи в цих селах лежить на плечах жінок.