Ковельчанин «Кіпіш»: від окопів Бахмута до навчання цивільних у тилу

Станіслав Ткаченко, відомий за позивним «Кіпіш», продовжує свою війну в тилу після повернення до України у лютому 2022 року. У 19-річному віці він залишив заробітки в Польщі та приєднався до оборони країни, щойно розпочався повномасштабний наступ російських військ. Його шлях включав військкомат, патрулювання, штурмові бої, участь в обороні Бахмута, отримання поранення та тривалу реабілітацію.

Юність Станіслава формувалася в патріотичному середовищі, що вплинуло на його свідоме рішення повернутися на Батьківщину. Він займався змішаними єдиноборствами, зокрема рукопашем гопак, та був активістом громадської організації «Цивільний Корпус «Азов». Завдяки цим знанням та досвіду він зберігав спокій під час подорожі додому, яку розпочав вже о 7-й ранку 24 лютого.

Чоловік пригадує, як на кордоні бачив величезні черги на виїзд з України, тоді як до країни повертались лише три автомобілі, серед яких були й інші захисники. Прибувши до рідного міста, Ковеля, його зустріла колона танків та схвильовані очі матері. Ці моменти стали першими яскравими враженнями від початку війни.

Спочатку Станіслав патрулював Ковель разом з іншими добровольцями, оскільки існувала ймовірність наступу з Білорусі, розташованої лише за 70 кілометрів. Згодом він підписав контракт із 100-ю бригадою тероборони, яка пізніше стала волинською 100-ю окремою механізованою бригадою. Після захисту кордону з Білоруссю, зрозумівши малоймовірність там бойових дій, він перевівся до інших підрозділів.

«Спочатку я був у 519-му окремому загоні спецпризначення, з яким ми працювали на Харківщині. Потім – у 516-му батальйоні першої бригади імені Івана Богуна, у складі якого бились за Херсонщину», – розповідає Станіслав.

Він згадує інтенсивні та безперервні бої восени 2022 року на Півдні, де ворог відступав, намагаючись максимально використати весь боєкомплект.

Взимку 2023 року Станіслав приєднався до Третьої штурмової бригади, яка тільки формувалася, у взводі «Вовча зграя». Він пояснював свій вибір близькістю ідеології, адже бригада складалася з ветеранів «Азову». Важливим для нього було і людське ставлення до особового складу, а також ретельне планування операцій та гідне матеріальне забезпечення.

Разом із побратимами «Вовчої зграї» Станіслав пережив багато успішних боїв, відбиваючи українські території та захоплюючи техніку ворога. Проте 2023 рік позначився для нього особливим сумом через втрати бойових побратимів під час оборони Бахмуту, куди перекинули тисячі «вагнерівців».

«Найважчий свій штурм я пережив 28 червня 2023 на околицях Бахмуту. Тими боями ми готували плацдарм для наступу на село Кліщіївка і потім його звільнили. Але в нас було багато поранених. Тоді ми втратили командира – Олександра Філона на псевдо «Вірний». Це був мій наставник. Як старший брат… До війни був моїм тренером з рукопашу гопак у спортивному клубі «СІЧ». Його смерть стала великим шоком для нас з побратимами», – згадує чоловік.

Через п’ять хвилин після загибелі командира «Вірного» Станіслав сам отримав кульове поранення в ногу. Набій пробив дві кістки, перебив нерви та сухожилля, вилетівши назовні та забравши частину кістки. Кінцівка висіла лише на шкірі, і прогнози лікарів були невтішними – ампутація. Ці моменти були зафіксовані на відеокамеру бійців.

Попри тяжкість поранення, Станіслав пройшов тринадцять операцій та місяці реабілітації в шпиталях. Він високо оцінює злагоджену роботу патронатної служби бригади, лікарів та реабілітологів, які, на його думку, робили дива. У його нозі досі зафіксовані 25 болтів, а деякі нерви, хоч і перебиті, кістки поступово зростаються.

Ветеран із вдячністю згадує патронатну службу, називаючи дівчат «янголами». Вони організовували лікування, шукали медиків, спонсорів та допомагали з документацією, що, за його словами, забезпечило фантастичний результат відновлення ноги. «Якби не вони, я не знаю, чи мав би такий результат із ногою», – ділиться ветеран.

Повернувшись до тилового міста після шпиталів та реабілітації, Станіслав зіткнувся з флешбеками, спогадами та відчуттям несправедливості. «Я у свій юний вік пройшов сім кіл пекла, а чоловіки мобілізаційного віку ховаються і ще пишуть якісь паскудні речі про армію», – рефлексує хлопець.

Для адаптації до мирного життя Станіслав довго шукав психолога. Зрештою, він потрапив до військового психолога з бойовим досвідом, який дав йому навички для життя з цими спогадами та не усвідомленням деяких громадян. Зараз він цінує прості речі – теплу їжу та чисту воду, тоді як гроші, машини та статус відійшли на другий план.

Сьогодні Станіслав викладає у Волинському центрі підготовки населення до національного спротиву, навчаючи цивільних основам медицини, виживання та поводження зі зброєю. Йому імпонує ідея, що «вільні люди мають зброю», адже, на його переконання, мирна територія може будь-коли стати фронтом, і люди мають знати, як діяти.

За місяць до поранення, під час відпустки в Ковелі, Станіслав познайомився з Яною, яка стала його майбутньою дружиною. Вона була поруч усі місяці його перебування в шпиталях та під час реабілітації. Чоловік каже, що швидко зрозумів, що це його єдина обраниця на все життя.

Зараз ветеран бере участь у ветеранських заходах та спортивних змаганнях. Він також планує власну ініціативу в Ковелі, яка поєднає спорт, молодь та патріотичне виховання. Станіслав переконаний, що саме з таких осередків виходять мотивовані добровольці, і його війна триває у новій формі – боротьбі за пам’ять та готовність суспільства.