Народжена в Парагваї: історія волонтерки з Ковельщини

Суспільство 10:59, 2.11.2025
 Поділитися

Поділитися в

77-річна мешканка Ковельського району Хуана Жучок була відзначена медаллю «За гідність та патріотизм» за свою волонтерську діяльність. Її життєвий шлях, що почався в Парагваї, тісно переплівся з історією України, за яку сьогодні борються її рідні. Про це розповіла Катерина Зубчук у виданні «Волинь-нова».

Родина Севастяна Назарука емігрувала з Волині в березні 1939 року. Хуана, яка народилася вже за океаном у 1948 році, знає про причини від’їзду батьків лише з їхніх розповідей. Її батько зазнавав переслідувань від польської влади через свою позицію.

Батько мій виступав проти польського режиму. Арештовували його, в гміні тримали не раз. Вже й на розстріл вели, але коли він розвернувся лицем до виконавців вироку, бо не хотів, щоб у спину стріляли, то почув: «Ну то втікай!». Одне слово, вижив. Але після цього побратими порадили батькові, щоб виїжджав зі своєю великою сім’єю у Парагвай…

У 1930-х роках уряд Парагваю ініціював програму залучення європейських переселенців для освоєння земель. На цю пропозицію відгукнулося близько 2000 українських сімей, переважно з Волині. Родина Назаруків, прибувши на нове місце, була змушена починати життя з розчищення лісу. Згодом у них народилося ще п’ятеро дітей, серед яких і Хуана.

Жінка згадує, що родина мала 15 гектарів землі, де вирощувала переважно бавовну. З п’яти років вона разом із братами та сестрами працювала в полі.

Я там і в школу пішла. Вдома мішаною мовою говорили – українською й іспанською, а в школі, ясно, – тільки їхньою. Вже як і у Видраницю вернулися, то батько міг сказати комусь із дітей: «Жени туди корову – там лучча патрера», тобто паша.

Однак спокійне життя в Парагваї тривало недовго. Батько та старші сини долучилися до політичної діяльності, виступаючи за права простого народу. Це призвело до того, що всю родину депортували з країни, давши на збори лише місяць. Усе нажите майно довелося покинути.

Кінчилося тим, що всю нашу сім’ю депортували. Місяць дали на виїзд. Тож ми навіть нічого не встигли продати зі свого майна – все, що нажили, покинули… І йому виробили необхідні документи – розповідає Хуана Севастянівна.

У березні 1957 року родина з десяти осіб повернулася на Волинь, у рідне село Видраниця. Побачене шокувало дітей, які звикли до іншого життя. Вони вперше побачили сніг в Австрії, а українське село з хатами під солом’яними стріхами здалося їм надто бідним.

Ми поїхали до дядька. Він нас запрошує до хати, а я дивлюсь і дивуюся: «Яка ж то хата – то ранчо!». Ото ми, діти, стоїмо й ніхто з місця не рушить. «Везіть нас назад в Америку», – ледь не плачучи, кажемо батькам.

З часом Хуана, яку в селі почали називати Фанею, адаптувалася. Вона вступила до Рожищенського медучилища, але через хворобу матері змушена була покинути навчання. Жінка вийшла заміж, народила чотирьох дітей, і зараз має восьмеро онуків та п’ять правнуків.

Жінка не шкодує про повернення батьків в Україну. Вона згадує слова батька про неспокійну ситуацію в Парагваї за часів диктатора Альфредо Страсснера: «Бачте, ми лягаємо спати і встаємо благополучно. А там могли й не проснутися».

Сьогодні родина Хуани знову зіткнулася з війною. Її син Валентин, який служив з 1997 року і пройшов АТО/ООС, повернувся на фронт добровольцем улітку 2023 року. Після контузії його звільнили зі служби.

На жаль, 16 травня 2024 року під час лікування його життя обірвалося, – розповідає мама захисника.

Сама Хуана Севастянівна з 2014 року активно допомагає військовим. Вона готувала їжу для бійців 100-ї Волинської бригади та відправляла передачі на схід. За цю діяльність її нагородили медаллю.

Зараз Україну захищають її найстарший син Петро, онук Вадим та зять Андрій. Петро добровільно пішов до війська в червні 2023 року, повернувшись для цього з Польщі. Він воював у Серебрянському лісі, зазнав важкого поранення й зараз проходить реабілітацію.

Стидно стало, що племінники і брат воюють, – я ще ж сили маю, тож теж пішов служити, – пояснює своє рішення Петро.

Після лікування він готовий повернутися у стрій, якщо комісія не надасть йому групу інвалідності. Так історія родини, що колись втекла від переслідувань, зробила коло, і тепер її нащадки захищають свою землю зі зброєю в руках.

Нагору